Не думала я, що на старість мій син вирішить виселити мене з квартири, заробленої важкою працею. Так сталося, що батько Андрія пішов із життя, коли нашому синові виповнилося 7 років. Я залишилася сама з дитиною, треба було бути сильною. Мої батьки були далекі. Андрій ходив до школи, а також до групи продовженого дня. Я працювала у їдальні при паперовому заводі. На вихідні приймала замовлення, шила одяг чи клеїла шпалери. Словом, крутилася, як могла, щоб мій син не був обділеним. Потім сама купила нам квартиру, бо раніше ми жили у комуналці. Не знаю, як і що я виховала. Може замало часу синові приділяла. Багато працювала. Пестила його, в школі одягала, взувала так, що всі заздрили, в університеті навчання оплачувала, собі постійно відмовляла.
Андрій закінчив навчання в університеті, вирішив одружитися. Я забрала свою матір до себе, її будинок та землю в селі продала за добрі гроші, і купила сину на весілля квартиру. Зіграли молодим весілля. Андрій влаштувався працювати у фірму архітектором. Чоловікові від батьків будинок у селищі залишився. Ми його продавати не стали, зробили дачу, відпочивати туди їздимо. Я ще працюю, а літо все у землі провожу, город, садок розвела. Катаюсь туди електричкою майже щодня, бо мушу доглядати стару матір. Але взимку там холодно. І мені однією важко постійно таким великим господарством займатися. У сина робота була хороша, потім звільнили його. Пішов працювати поки що охоронцем до супермаркету.
Сім’ю годувати треба, а гроші не пахнуть. А тут нещодавно внучка народилася, Софійка, наше сонечко. Все нічого, та тільки з грошима у них останнім часом не ладнається. Я зарплату отримую, ще й підробляю. Сумки їм із дачі тягаю щотижня. Внучці ліжечко купила, іграшки, підгузки беру. Невістці допомагаю з малюком, коли є час. Нещодавно прийшла до них на вихідний із Софією пограти. Поки онука заснула, Андрій покликав мене на кухню чай пити. Сидимо, розмовляємо, тут він і каже: – Мамо, може, ти на дачі поживеш, а квартиру твою здамо в оренду? Маринка у декреті, я один зашиваюсь. А там свіже повітря. Я б сам там жив.
Сиджу і не знаю, чи плакати, чи сміятися. Ось так, рідний син вирішив мене з квартири виселити разом із своєю немічною бабусею, щоб гроші на ній робити. Не витримала — говорю, совісті в тебе немає, то й думки такі в голові тримаєш. Сказала синові, що не чекала такого від нього. Стільки я для нього зробила, а подяка яка — ще й мою квартиру собі захопити. Я зібралася і пішла додому. Вже місяць із сином не розмовляємо. За онукою дуже сумую. Дитина ж не винна. Андрій дзвонить, вибачення просить. А я вже не знаю, що від таких дітей чекати. Виліз мені на голову і ніжки повісив. І все йому замало. На всьому готовому все життя і все йому мало! Чи правильно я вчинила?