Діти із онуками відмовляли Миколу Бондаренка від поїздки. Але сімдесятип’ятирічного старого потягло на малу батьківщину. Ностальгія. Ось їх вуличка, там був їхній будинок. Зараз стоїть інший, великий. Цікаво, хто там мешкає? Запитати, чи що, бабусю, що сидить на лавці біля будинку навпроти? – Вітаємо. Я колись жив у хаті навпроти. Багато років минуло. А ви не розкажете, хто там зараз живе? Бабуся уважно подивилася на нього, потім здивовано заплескала очима і прошепотіла: – Коленько, ти?! – Ксюша? Літня жінка із задоволенням розповіла про своє життя. – А хто ще з наших тут мешкає? Ну, тих, кого я пам’ятаю. – Сергію, брат твого друга Женьки. Ти, коли переїхав до міста, йому вже сімнадцять років було. Мусиш його пам’ятати. – Пам’ятаю. – Я зараз йому зателефоную… – Сергій! Привіт. Приходь до мене. Сюрприз є.
За п’ять хвилин чоловік, далеко за шістдесят років, вдивлявся у Миколу. – Не дізнаєшся? Це ж Коля Бондаренко, твого брата друже! Чоловіки обмінялися міцним рукостисканням. – О! Ще зараз Таньці подзвоню. – Який Таньці? – Сестрі Мирона. Ти її перше кохання. – Та гаразд. – Точно кажу. Вона ж молодша за вас на п’ять років була, ви на неї уваги не звертали… Алло, Таня, давай швидше до мене. – Ксюша, а ти чого така збуджена? – Прийдеш сюди, сама перебудеш… Літня жінка з’явилася за п’ятнадцять хвилин. Зупинилася на хвилинку, вдивляючись у Миколу. – Коленько, – обняла вона його зі щасливою усмішкою на обличчі.
– Все, пішли до мене, – сказала Ксюша. – У мене для такої нагоди все є. – Я зараз ковбаску домашню принесу, – підвівся Сергій. – А я до магазину дійду. Швиденько, – сказав Микола. – Ну, а ми поки що все приготуємо, – сказала Таня… Їхня веселість тривала до півночі. Скинули півстоліття, сміялися, згадували курйози. Не раз уже їм дзвонили діти та онуки. Потім втративши терпіння, самі прийшли за своїми старими. Ледве стримуючись, щоб не розреготатися, вони лаяли своїх батьків, перераховуючи їхні хвороби. Увечері наступного дня син Сергія відвіз Миколу на вокзал. Прощаючись, усі в один голос запрошували Миколу приїхати ще. Він обіцяв… Але розумів, що п’ятдесят років і п’ятсот кілометрів, що пролетіли, роблять таку зустріч неможливою.