У нашому будинку кіт-повноцінний член сім’ї. Він був нашою першою” дитиною”, тому що з’явився задовго до народження сина. Ми тренувалися бути відповідальними та дбайливими. Перші місяці ми Мурзіка не залишали навіть на кілька годин. Чоловік відпустку взявши, щоб доглядати кошеня. У кіно чи кафе теж не ходили, щоб тварина не нудьгувала. З роками милі кошеня перетворився на розпещеного кота. Він робить те, що хоче. Дряпає меблі, дере мої дорогі вбрання, лазити по столу і ходити в туалет на ліжку. У нього все найкраще: спеціальний будиночок, якісний корм, багато іграшок та уваги. Але все одне капостить і трепле мені нерви.
Коли я наро дила дитину, ситуація посилилася. Кіт почав застрибувати в ліжечко і дряпати малюка. Він лягав йому прямо на грудях, тому мені було страաно. Мурзік голосно репетував, коли я укладала сіна спати. Протяжні нявкання будили малюка і він починав вере дувати, від цього я ставала нервовою. Якщо ж я включала світло, кіт бігав, як бо жевільний, і зметав усе на своєму шляху. Чесно? Я його нена виділа, а вісь чоловік душі в ньому не мав. Коли дитина почала ходити, кіт почав наnадати на неї ще сильніше. Якось він роздер синові всю голову до крові.
Я так зляkалася, що мало не прибила Мурзіка. Тоді я сказала чоловікові, що тварину треба віддати, адже з нею перебувати в одній квартирі дуже небезпечно. Але він категорично проти. Мовляв, від поrаних родичів не відмовляємось, отже, і з котом треба вчитися жити. Мало того, чоловік заявивши, що він згоден подати на розлу чення, аби не зра дити тва рину. Усі родичі його підтримують. Вони вважають, що справді не можна віддавати тварину, аже це твоя відповідальність. Вони мене зви нувачують, а я хочу простого спокою. Мені хочеться знати, що моя дитина ціла і неушкоджена. Що ж робити?