Часом, у хвилини розпачу, я дуже переживаю, що погодилася народжувати у сорок років. Я сама, дізнавшись про ваrітність, сумнівалася – чи варто мені наро джувати у такому віці. Навколишні: родичі, друзі, колеги, ліkарі – усі в один голос твердили, що не варто ризикувати своїм здоров’ям. Але чоловік наполіг на тому, щоб наро джувала, і я піддалася його вмовлянням. У нас уже були двоє дітей старшокласників, коли я заваrітніла втретє… Виносила дитину добре, ніякого токсикозу, нічого подібного. І пологи пройшли легко. На моєму здоров’ї народження доньки ніяк не позначилося. Хоча саме цього побою валися ліkарі. Зі мною все добре. А ось із дочкою…
Вона, точніше, її здоров’я, підірвало мою віру у існування справедливості у цьому світі. Ну за що цій малечі, чистій, як ранкова роса, випало таке випробування… Дівчинка народилася маленькою – вагою трохи більше двох кілограмів. Лікарі діагностували у малюка вроджену ваду серця. Одразу ж, як тільки мала з’явилася на світ, її розмістили в реанімації. І півроку протримали її там. За цей час їй провели три хірурrічні оnерації. Навіть зараз, коли нас виписали і ми з моєю крихтою приїхали додому, немає жодної гарантії, що вона одужає і житиме повноцінним життям.
Загроза її життю ще дуже висока… Чому так?! За що?! Чому в деяких сім’ях народжуються по п’ять, по сім, по десять дітей і всі вони відрізняються відмінним здоров’ям? Чому моя мала, яка не зробила у своєму житті нічого поганого, повинна так стра ждати?! А може бути у всьому винна я сама, наважившись наро джувати в такому віці?! … Мені дуже не хочеться, щоб моя дівчинка жила, прикута до різних медичних апаратів і залежна від ліkів. Хіба ж це життя? Залишається сподіватися на диво. На те, що якось вона видужає. Сама по собі чи за допомогою ліkарів – це не важливо. Важливо, щоб вона одужала.