Ми пов’язали себе одруженням відразу після університету. Грошей особливо не було: чоловік навіть пропозицію робив срібною обручкою. Як святкування заручення влаштували невеликі посиденьки з батьками, під час якої свекруха прямо сказала мені, що у нас якісь непоказні обручки. Потім додала, що подарує нам на весілля красиві золоті каблучки. Ну, хочеш – даруй! Хоча весілля як таке ми не планували: хотіли виїхати з друзями на пікнік. Як би там не було, до весілля було 7 місяців.
Свекруха кілька разів нагадала про свій планований подарунок – але зрештою ми так і нічого не отримали: купили самі. У той час я зрозуміла, що свекруха може наобіцяти всякого. Але коли справа сягає вже реалізації – нуль результату. Якось вона прийшла до нас у гості, сіла на диван і жа хнулася: -Боже мій. Як ви спите на такому дивані? До роковин подарую вам новий. Річниця була за місяць. Звичайно, ніякий диван як подарунок ми не отримали. Знову довелося купувати самим.
А коли вона прийшла до нас у гості вже за кілька тижнів, то обурилася, мовляв, забули про її обіцянку. Вона казала, що подарує, а ми не дочекалися. У тій же манері свекруха ”дарувала” нам пральну машину, кухонний гарнітур, телевізор і т.п. Фінансово нам було складно: платили за іпотеку, тож відкладати щось було практично неможливо. Як би там не було, ми впораємося. Але свекруха приходить щоразу, бачить, що ми купили якусь річ, яку вона обіцяла купити сама, махає руками, тримається за серце і каже, що ми не поважаємо її обіцянки, знову не дочекалися тощо. Дивна жінка їй богу.