Я з’явилася у своїх батьків у досить ранньому віці. Вони тоді, найімовірніше, були готові до появи дитини. У той період вони багато працювали, часу на мене в них зовсім не було, тому мене відправили жити до бабусі до села. Там я прожила до десяти років. Я була прив’язана до бабусі, а от до батьків не було жодних почуттів, власне кажучи, як і в них до мене. Мені було незатишно з ними жити, але довелося змиритись. Коли мені було тринадцять, у мене з’явився молодший брат.
Батьки приділяли йому багато уваги, балували та любили. Я відчувала себе чужою у власному будинку. Коли мені виповнилося 18, я вступила до університету у столиці та поспішила з’їхати до гуртожитку . Після цього ми рідко зідзвонювалися з батьками, їм було не дуже цікаве моє життя. А в місті я зустріла хлопця, невдовзі ми одружилися. Коли в мене народилися діти, батьки навіть не знали цього, онуки їх не цікавили. Звісно, мені було nрикро.
Тільки бабуся мені часто дзвонила, я теж їй дзвонила. Відносини у нас просто чудові. І ось минуло 20 років, несподівано мені зателефонував брат. Він попросив мене приїхати, сказав, що батьки захво ріли, хтось пови нен їх доглядати. Чесно кажучи, я дуже здивувалась його дзвінку. Чому саме я маю доглядати батьків? Якщо всє життя вони все робили тільки для брата .