У третьому класі, з моєю донькою, навчається хлопчик (назвемо його Петя) із багатодітної родини. Багатодітної – це м’яко сказано. Мамочка наро джувала безперебійно. Батько орав з ранку до вечора, щоб хоч якось забезпечити сім’ю, мати лише займалася дітьми. Займалася в міру сил та можливостей. Нагодувала, помила, випрала… Так як із дітьми ніхто не займався, то й успішність у них була дуже низькою. Але хоч дітлахи (а всі діти з цієї родини навчалися в нашій школі) поводилися адекватно. Вчителька залишала хлопчика після школи, щоб допомогти йому з уроками.
Додатково займалася з ним (природно безкоштовно), аби підтягнути його знання. Намагалася достукатися до батьків, що з дитиною треба займатись і вдома. Але безуспішно. Хлопчик, по суті, гарний, добрий. І ми всі дуже шкодували його. І не лише на словах. Наприклад, ми, батьки, вирішили повезти дітей на екскурсію, або пікнік. Зрозуміло, збирали гроші. І звичайно ніхто не чекав, що батьки Петі зможуть внести потрібну суму. Тому витрати розраховували виходячи з двадцяти п’яти учнів, а гроші збирали з двадцяти чотирьох. Щоб Петя теж міг брати участь у заході. Але на Новий рік склалася непроста ситуація.
Кожен батько сам купував подарунок для своєї дитини, а потім Дід Мороз вручав його при всьому класі. Оскільки батьки хлопчика нічого йому не купили, він залишився без подарунка. Мамочка таку “несправедливість” поза увагою ніяк залишити не могла. Вона зателефонувала вчительці та влаштувала той сkандал. – Ви повинні були зробити подарунок! Ми малозабезпечена родина! Я на вас скаржитися буду! Директору вашому напишу! – репетувала вона в трубку. Вчителька намагалася пояснити, що подарунки не від школи, не від мерії, що подарунки купували батьки. Куди там. Мамочка нічого чути не хотіла. Говорила без упину… Виходить, що, постійно вносячи суми за батьків Петі, ми привчили їх до халяви. І тепер вони висувають претензії…