Я ходила за покупками на ринок. Там маю знайомих торговців, у яких завжди можна знайти свіжі овочі. Стояла я вибирала капусту, коли погляд зачепився за хлопчика, який жебракував у перехожих. Зовнішній вигляд дитини торкнув мене до глибини душі. Він ходив у рваному одязі, виглядав дуже худим і бо лючим, під великими, блакитними очима залягли темні тіні. Хлопчикові було років сім, не більше. Чорне волосся давно відросло і потішило на голові пташине гніздо. Був грудень, а дитина ходила у зношених кедах.
І куди дивляться лише орrани опіки, якщо у двадцять першому столітті у самому серці мегаполісу таке діється? У мене своїх дітей немає. Я давно упоkорилася зі своїм діаrнозом. Мені давно відомо, що я безnлідна. Діти – це диво. Жаль, що мені мати їх не судилося. Але чому Бог дає дітей людям, які їх не люблять та не можуть забезпечити? Я вже не могла думати про жодну капусту, підійшла до хлопчика, простягла йому велику купюру. Очі дитини здивовано розширились. -Як тебе звати? Хлопчик моргнув. -Максим. -А де твої батьки? Хлопчик опустив голову.
-Батька немає, не знаю я його. А мати… Мама пропала знову на три дні. Ось. Вдома просто їсти нема чого, макарони закінчилися… Я жила поблизу, тож запросила хлопця до себе, спершу нагодувала. Хлопчик уплітав котлети та пюре за обидві щоки. Було видно, що він давно нормально не їв. Потім я відмила його, одягла на нього одяг, який залишився в моїй хаті від племінників. Вони давно її переросли, хлопчикові потрібніше. -Ти Маму любиш? На обличчі хлопчика з’явився надто серйозний вираз обличчя для дитини. -Мені її просто шкода. Зателефонувала до органів опіки. Мати хлопчика швидко позбавили батьківських прав, вона давно спилася, дитина її не цікавила. Йому загрожував дитячий будинок, але я Максима усиновила, ми живемо разом. Він мене називає мамою.