Найяскравіші спогади дитинства – це рибалка з татом. На світанку він відривав мене від сну, піднімав із затишного ліжка, і ми разом, узявшись за руки, йшли до широкої річки, де стояв прив’язаний човен. Мовчки сідали в нього і пливли назустріч сонцю. Тато греб, а я стеріг рибальське начиння, спостерігав за пробудженням природи, ловив блискучі бризки води. …Після того, як тата не стало, я більше не рибалив. Суєта великого міста лише зрідка дозволяла навідатися до бабусі до села. Туди, де розкинулася глибока річка мого дитинства. Здавалося, вона кличе мене до себе. І одного разу я таки зважився наслідувати цей поклик. – Бабуся, а де човен, на якому ми рибалили? – запитав я одного разу теплим серпневим вечором, відпочиваючи в селі під час короткої відпустки. – А ось, стоїть у сараї. Ціла, – відповіла бабуся. – А ти що, вирішив порибалити? – Та міг би спробувати. Щось свіженькій рибці дуже захотілося. Бабуся посміхнулася і дала мені ключ від сараю. Вже за годину разом із сусідом Федором ми перенесли човен до річки та прив’язали його біля берега. – Ходімо на світанку рибалити, – запросив я Федько. – Кажуть, саме зараз, у серпні, хоч куди закинь – усюди клює. – Ех, не можу, брате. Вранці дружина поїде у місто, просила зайнятися господарством.
– Ну, тоді вдруге, Федю. В мене ще тиждень відпустки. Встигнемо. Вже о четвертій годині ранку я бадьорою ходою, взявши все потрібне, прямував до човна. Повільно, смакуючи кожну хвилину, плив широкою річкою, з якою було пов’язано так багато щасливих моментів. У передранішній тиші все здавалося таємничим і казковим, навіть риба, що сяяла під водою, здавалася золотою. Я подумав, що вирішив порибалити зовсім не заради щедрого улову, а щоб насититися цією красою та тишею. Як вчив мене тато… Раптом тишу порушив якийсь свист. Я обернувся – і побачив ще одного нічного рибалки. Він сидів на маленькому острівці серед річки і закидав вудку саме там, де ми з татком мали найбільші улови. Такого, щиро кажучи, я не передбачав. А коли підплив ближче до свого конкурента, то ще більше здивувався. Рибалкою, що зайняв мою територію… виявилася дівчина. Наче русалонька, вона залізла на лавочці серед глибокої річки і зосереджено ловила рибу. – Гей, незнайомко! Як ви сюди потрапили? – спитав я, бо поруч не побачив човна, яким можна було б дістатися острівця. – Це таємниця. Якщо хочете, можете розгадати із трьох спроб, – усміхнулася дівчина. – Ну, тут два варіанти.
Або ви справжня русалка, або вмієте ходити по воді. – Ось у вас фантазія! Але мушу розчарувати: хвоста у мене немає і по воді я ходити не вмію. – А ось рибу ловити вмієте. У відрі дівчини хлюпалося аж п’ять ситих карасиків. – Хочете, навчу? – грайливо запитала незнайомка. І я, звичайно, не міг не погодитися. Прив’язавши човен до кущів на острівці, я вийняв своє рибальське спорядження і вмостився неподалік дівчини на відстані, якою зазвичай дотримуються рибалки і якою прямували ми з татом. А ще, за правилами справжніх рибалок, нам довелося говорити рідко та пошепки, щоб випадково не розлякати риби. Хоча потім я гірко пошкодував, що дотримувався цього правила. Тому що, захопившись риболовлею, навіть добре не познайомився з Тетяною. Коли зійшло сонце і висвітлило все навколо, ми вже мали по піввідра улову. – Ну що? Хто переміг? – Тетяна почала рахувати моїх, а потім своїх карасиків. – Здається, перемогла дружба, – посміхнувся я. – Ні, мені вже настав час, – сказала Таня, озирнувшись і махнувши рукою молодому човняреві, який якраз плив до нашого острівця.
– Прощай, – сказала вона, сідаючи в човен. – Може, ще побачимось. Дивлячись услід Тетяні, я зрозумів, як вона потрапила серед ночі на острівець. Мабуть, той самий хлопець відвіз її, а вранці повернувся. Тільки чому він не залишився з нею рибалити, якщо це його дівчина? А може, не його? Спірні питання крутилися у моїй голові, як карасики у відрі. Хто б вона не була – русалка чи дівчина, але з того часу я ходив, як зачарований, думаючи про Тетяну. Коли бабуся помітила мій стан, одразу все зрозуміла. – Ти випадково не закохався? – Не знаю, бабусю, але завтра знову піду рибалити. Рибачив я цілий тиждень, сподіваючись побачити Тетяну. Але самотній острівець був порожнім. Не було на ньому ні дівчини, ні русалки, яка так легко приворожила мене. Двічі мені складав компанію Федір, але з ним ми більше балакали, ніж ловили рибу. – Ти не знаєш у селі чорнявої дівчини Тетяни? – наважився я спитати сусіда. – Вона любить рибалити на світанку. – Ні, не чув про таку. Може, вона з міста і гостює тут, як і ти? – Може… Так і закінчилася моя відпустка, в якій кожен сніданок починався зі смажених карасіків. Бабуся загадково посміхалася:
– Приїжджай ще. Рибки наловиш. Он яка смачна. – Не знаю, бабусю. Роботи багато. Мабуть, уже й не вирвусь. Але човен поки що не відв’язуй. Хай Федір за ним доглядає. І почалася звична метушня. Робота, холостяцькі вечори у тісній квартирі. Турботи про буденне. Тільки на світанку, бувало, я прокидався, згадуючи ту дивовижну рибалку з Тетяною. Чи, може, все це тільки наснилося? Якось, вже на початку вересня, зателефонував брат і попросив забрати племінника із дитячого садка. Мовляв, вони з дружиною затримуються на роботі, а бабусі з дідусями виїхали за місто. Отже, вся надія тільки на мене. Я з радістю погодився, бо любив грати з Тарасиком, кумедним п’ятирічним хлопчиком, відкритим до знань та пізнання всього нового. Коли я зайшов у дитсадок, Тарас саме одягав свою легеньку курточку. – Ну що, ходімо їсти морозиво? – весело сказав я, беручи за руку племінника. – Стривай. Треба попрощатися із Тетяною Юріївною. Це наша вихователька. – Ну, треба-то треба.
Я зазирнув у велику кімнату: – Тетяна Юрівна! Я дядько Тараса. Ми вже йдемо. До побачення. Вихователька, яка сиділа за дитячим столиком, обернулася до нас. І я побачив… Русалку. Тієї самої Тетяни, з якою рибалив теплої серпневої ночі і яку так довго шукав. – Ну, по-перше, не до побачення, а доброго вечора, – усміхнулася Таня. – А, по-друге, якщо ми вже зустрілися, то скажіть, чи була смачна ваша риба. – Смачніше ніколи в житті не їв. – Я теж. І раптом я запропонував: – Ходімо завтра ввечері у суші-бар. Спробуймо, яку там готують рибу. – Ходімо, – усміхнулася вона. Вже на вулиці, коли я, щасливий, весело перестрибував калюжі разом із Тарасом, він сказав: – А ми в садку граємо з Тетяною Юріївною у гру «Рибалка». Вона говорила, що влітку їздила до брата в село і там наловила багато справжніх карасів. Це правда? — Правда, Тарасе, — сказав я, зрозумівши, ким був той загадковим човнярем. – Хочеш, і тебе навчу рибалити? – Хочу! — радісно вигукнув Тарас і заляпав у долоні.