Коли захвоopiв мій дідусь, батьки відправили мене доглядати за ним. На той момент мені виповнилося вісімнадцять. Мама з татом працювали і їм було не до старої людини, крім роботи вони також займалися вихованням мого молодшого брата, якому було тоді десять. Дідуся я дуже любила, тож відмовити не могла. Він тяжко хвоopiв, сам не міг ходити в туалет, потребував м’якої їжі, бо не все міг пережовувати.
Мені довелося відмовитися від багатьох радощів юності, щоб забезпечити йому необхідний догляд. Поки мої подруги гуляли у кафе, я міняла підгузки дідові. І я ніколи не скаржилася на життя. Догляд за дідом забрав у мене п’ять років мого життя. Потім дідуся не стало. За всіма документами, його квартира була оформлена на мене. Коли пoxoронні заходи було закінчено, з’явилася моя мама, діловито розпочала діалог; -Знаєш, Олен, у твого брата є дівчина. Вони збираються побратися. Мені не хотілося б, щоб у нас жила молода сім’я.
Молоді мають жити окремо. Поступися братові дідусеву квартиру, а сама можеш з нами жити. Якраз допомагатимеш. Мене дуже розлютила її пропозиція. Чому вона знову думає виключно про свій комфорт, а на мене зовсім все одно? Я їй відмовила. Мама образилася на мене і насамкінець кинула: -Те, що в тебе зараз є своя квартира, це наша заслуга!