Сватання нашої доньки, Оксани, було довгоочікуваним. Ми були знайомі з її майбутніми свекрами, зустрічалися з ними кілька разів, і чекали на радісний вечір. На жаль, захід швидко зіпсувався, і тепер я сумніваюся, що ми взагалі спілкуватимемося. Наше хвилювання з приводу майбутнього весілля перетворилося на жах після вечора, який оголив справжню сутність наших майбутніх родичів.
Незважаючи на давні стосунки нашої дочки з Ігорем, якого ми поважали і вважали за хорошу людину, зустріч виявила разючу різницю в наших цінностях. Ігор, єдина дитина багатої сім’ї, завжди здавалася нам порядною і працьовитою людиною, як і наша дочка. Ми сподівалися, що сватання стане святом їхнього союзу, і обидві сім’ї зроблять свій внесок у їхнє майбутнє, особливо – у покупку будинку, що підходить для швидкої появи наших онуків-близнюків. Однак розмова пішла не в тому напрямку, як тільки ми торкнулися теми допомоги молодій парі в покупці більш просторої квартири. Батько Ігоря дав зрозуміти, що вони не надаватимуть фінансової підтримки парі понад ту, яку вже надали.
Вони наголосили на самозабезпеченні молодої сім’ї і відкинули необхідність весільної урочистості. Така позиція приголомшила нас, враховуючи їхнє фінансове становище. Вечір закінчився конфліктом. Тепер, зіткнувшись з необхідністю утримувати молоду пару, я ставлю питання про справедливість і небажання сватів робити свій внесок. Їхня позиція не лише напружує наші стосунки, а й ставить під сумнів наші наміри забезпечити кращий початок для нашої дочки та її майбутньої родини. Думка дозволити нашим дітям боротися, як це робили ми, здається мені помилковою. Я дуже намагаюся зрозуміти їхню байдужість до благополуччя наших спільних онуків…