Рівно о дев’ятій ранку у квартирі Олега пролунав дверний дзвінок. Крохтячи, Олег вибрався з ліжка, позіхнув і неспішною ходою попрямував до дверей. Після напруженого тижня він сподівався проледарювати всі вихідні.
Суворість його професії не перетворила Олега на циніка: він дорожив життям і з особливою повагою ставився до жінок. Проходячи повз дзеркало, він скуйовдив своє розпатлане волосся і помацав щетину на підборідді. “Час летить непомітно, – розмірковував він, – на кого я перетворився”.
Відчинивши двері, він зустрів брюнетку середніх років, одягнену в сірий костюм і капелюх з вуаллю. Вона оцінювально подивилася на нього.
-Саме так, як я собі і уявляла, – зауважила вона. -Навіть твої зморшки тобі йдуть.
Застигнутий зненацька, Олег, заїкаючись, пробурмотів:
-Хто ти? Чого ти хочеш?
-Я тут на прохання своєї покійної дочки, – пояснила вона, і її очі наповнились сльозами. – Ти пам’ятаєш її, чи не так?
Олег примружився, намагаючись згадати.
– Море, – сказала вона. – Ти спитав у неї, як пройти до бібліотеки, потім ви вдвох розділили морозиво та вино у кафе на березі.
Очі Олега розширились.
– Ах, так, – зніяковіло пробурмотів він.
-Ви провели ніч у готелі. Моя дочка з ніжністю згадувала ту ніч. Тепер вона пішла з життя, але залишила мені секрет про тебе.
Олег підняв брову:
-Який секрет?
Жінка завагалася, потім випалила:
-Ти батько її дитини.
Приголомшений, Олег заперечив:
-Це неможливо! І як вона дізналася мою адресу?
-Материнське серце все знає.
-Як звуть мою дочку? – спитав він після хвилинного мовчання.
-Оксана.
– Оксана Олегівна, – прошепотів Олег, але жінка виглядала спантеличеною.
– Так. Стоп! Ви не Віктор Гончаренко?
– Ні! – Олег із полегшенням розсміявся.
Усвідомивши свою помилку, жінка поспішно пішла, а Олег крикнув їй услід:
-Будь обережна на сходах!
Він зачинив двері, відчуваючи полегшення від того, що схожа зустріч десятирічної давності не перевернула його життя з ніг на голову.