Коли моєму сину виповнилося 11 років, у нього почався перехідний період. Він завжди був тямущою та активною дитиною, добре навчався у школі, займався спортом та вивчав англійську мову. Та й удома він допомагав, хоч і неохоче, але з цим можна було впоратися.Ми з чоловіком обидва працювали: його зарплата була вищою за середню, а моя – помірною. Незважаючи на фінансові труднощі, пов’язані з ремонтом квартири та необхідністю купівлі нової машини через те, що стара проіржавіла, ми вели комфортний, хоч і не екстравагантний спосіб життя, включаючи щорічні відпустки.
Однак у міру дорослішання сина його фінансові запити також почали збільшуватися. З якогось періоду він почав просити 100 гривень на день на особисті витрати, крім того, що я так і так платила за його заняття, харчування, транспорт, телефон та інтернет.Його витрати були легковажними: від відеоігор до посиденьок з друзями, причому він віддавав перевагу піцерії домашній їжі.Його зростаючі вимоги та зневага до витрат стали проблемою, особливо у такий важкий фінансовий період. Коли ми ходили по магазинах, він вибирав найдорожчі речі, не зважаючи на їхню ціну.
Якось, намагаючись навчити його цінувати гроші, я пояснювала йому наші фінансові обмеження та порівнювала нашу ситуацію з менш щасливими сім’ями. Однак він навів інші приклади, коли заможніші однокласники отримували більше кишенькових грошей.Нещодавно у мене зникла тисяча гривень, і єдиний логічний висновок був тривожним. Незважаючи на мої спроби звернути увагу сина на фінансове розуміння та відповідальність, я опинилася в розгубленості: як ефективно виправити його точку зору та поведінку?