Сорок років минуло з того часу, як Євген залишив свою сім’ю – кинувши мене, дворічну дочку, та маму. Багато років я носила в собі біль та образу, намагаючись зрозуміти, чому він пішов. І ось одного разу в моїй поштовій скриньці з’явився лист. Від нього…
“Я довго не наважувався написати тобі, але не можу більше жити з цим болем у серці. Я хочу побачити тебе, люба моя дочко,” – починався лист. Слова здавались щирими, але моє серце було повне сумнівів.
Я вирішила обговорити це з мамою:
“Мамо, тато написав мені листа. Він хоче зустрітися і поговорити. Що ти думаєш про це?”
Мама зітхнула, і в її очах майнула тінь горя:
“Це твоє життя, доню. Ти вже доросла і можеш приймати свої власні рішення”.
Після довгих роздумів я вирішила дати йому шанс:
“Добре, нехай приходить. Але я не впевнена, що зможу йому все пробачити”.
Зустріч була нелегкою. Батько здавався старим і втомленим, в його очах читався біль та жаль.
“Я знаю, що я зробив багато помилок, і я не прошу тебе мене пробачити. Я просто хочу пояснити і спробувати все виправити”, – сказав він.
Я слухала його, намагаючись залишатися спокійною, але сльози текли з очей.
“Чому ти пішов, тату? Чому ти залишив нас?” – ледве чутно прошепотіла я.
Він зітхнув, глибоко глянувши мені у вічі:
“Я був молодим і дурним, не розумів , що роблю. Але я завжди любив тебе, пам’ятай про це”.
Слова та спогади перепліталися, створюючи калейдоскоп почуттів та емоцій. Ця зустріч стала першим кроком до зцілення старих ран та пошуку шляху до примирення. Нелегко було пройти через це, але в душі з’явилася надія, що одного разу все буде добре.