У дитинстві я ледве знала батька, який безсердечно покинув нас, але навіть через роки спогади про нього викликають сум’яття та гнів.
Моя мама, аж ніяк не засмучена його відходом, виглядала помолоділою, запевняючи нас у своєму непохитному коханні.
Бабуся нарікала на те, що мама не змогла втримати чоловіка, який пішов до іншої сім’ї, вважаючи, що наша мама має бути більш зговірливою, щоб утримати його. Але мама твердо стояла на своєму, наголошуючи на нашій самостійності без нього.
Наша громада шкодувала, що ми залишилися без батька, нав’язуючи свою думку про те, що відсутність батька є згубною. Вони навіяли мені тугу за батьківською ласкою, що стало приводом для його візиту.
Я була в захваті, наївно чекаючи знову набутого зв’язку та батьківської прихильності, але була розчарована під час одного походу по магазинах, де він мав намір купити ляльку не для мене, а для іншої дитини, моєї зведеної сестри.
Через роки, відчужений і постарілий, він шукав у мене притулку і прощення, стверджуючи, що його покинули ті, кого він ставив вище за нас.
Однак я не відчувала себе зобов’язаною приховувати чи прощати людину, яка була відсутня протягом усього мого дитинства.
Відкинувши його прохання, я затвердила свою особистість, яка сформувалася незалежно від нього. Зачинивши двері перед його проханням, я зазнала глибокого почуття свободи та спокою, давно переставши потребувати його схвалення чи присутності в моєму житті.
Думаєте, я неправильно поступаю, ставлячи себе на перше місце? Думаєте, у цій ситуації варто відкинути гордість та самоповагу?