Лєра стояла перед важким вибором. Її мамі, Ользі Іванівні, нещодавно виповнилося 70 років, і з кожним днем ставало все ясніше, що вона більше не могла справлятися з усіма труднощами самотнього життя на старості. Лєра розуміла, що на її плечі лягає відповідальність за майбутнє матері. “Мамо, може, тобі краще переїхати до мене? Ти не будеш одна, і мені буде спокійніше за тебе,” – запропонувала Лєра одного разу під час візиту до матері. Ольга Іванівна зітхнула, відкладаючи в’язання.
“Я не хочу бути тобі тягарем, доню. Ти і так піклуєшся про свою родину.” Лєра розуміла страхи матері. Вона справді була з головою зайнята роботою та вихованням двох дітей, але також знала, що не може залишити матір одну. “Мам, ти ніколи не була і не будеш тягарем. Ми – сім’я, і ми повинні дбати один про одного”, – твердо відповіла Лєра. Після довгих роздумів та обговорень Ольга Іванівна погодилася переїхати до Лєри. Переїзд був непростим. Потрібно було пристосувати будинок до нових потреб літньої жінки, а також навчитися поєднувати турботу про матір з іншими обов’язками. Однак згодом сім’я звикла до нового життя. Діти Лєри навчилися бути більш уважними
та дбайливими до бабусі, а Ольга Іванівна знайшла радість у спілкуванні з онуками та допомоги по дому. “Ти знаєш, я не очікувала, що мені тут буде так добре,” – зізналася Ольга Іванівна одного разу, сидячи в саду поряд із онуками. Лєра посміхнулася, обіймаючи матір. Це було непросте рішення, але воно виявилося правильним. Лєра зрозуміла, що сімейна підтримка і любов – це те, що робить життя в старості не самотнім і сповненим сенсу.