Стоячи перед дзеркалом, я налаштовувався на святкування дня народження. Моя дружина, Світлана, останніми хвилинами розставляла на столі страви. Цей вечір обіцяв бути чудовим – уперше за довгий час збиралася вся моя родина. Коли останні гості розташувалися за столом, я запропонував підняти тост. Але раптом Світлана підвелася і з невдоволеним виглядом почала звертатися до родичів. “Будь ласка, не кладіть лікті на стіл. Це порушує правила нашого будинку”, – сказала вона суворо, вказуючи на мого дядька Андрія. Я посміхнувся, думаючи, що вона жартує. Але вона продовжувала: “І ви, Таня, не розмовляйте з повним ротом. Це непристойно.” У кімнаті запанувала напружена тиша.
Я відчув, як мені стає ніяково. “Світлано, може, не варто?” – Спробував я м’яко перебити її. “Ні, це важливо. У нашому будинку має бути порядок!” – її голос звучав все різкіше. “Але сьогодні мій день народження… Може, заплющимо очі на такі дрібниці?” – Спробував я ще раз. Світлана подивилася на мене, наче тільки зараз усвідомивши, що відбувається. “Вибачте, я… Я просто хотіла, щоб все було ідеально,” – сказала вона, і її голос звучав уже набагато м’якше. Вона сіла, а я спробував відновити атмосферу свята.
“Давайте піднімемо тост за нашу сім’ю, за те, що ми разом у такий особливий день!” Вечір продовжувався, але відчуття сорому і незручності залишилося зі мною. Пізніше, коли гості розійшлися, сказав Світлані: “Ти знаєш, мені було дуже неприємно. Чи не могли б ми цього уникнути надалі?” “Пробач, я просто хотіла, щоб все було ідеально. Я перестаралася”, – зізналася вона. “Головне, щоб ми були разом і раділи цьому дню. Не потрібно прагнути до досконалості на шкоду нашому щастю”, – відповів я, сподіваючись, що вона зрозуміє. Той вечір залишив для мене багато роздумів про те, що важливіше у житті – ідеальний порядок чи тепло та розуміння у сім’ї.