Ніхто не очікує, що батьки розійдуться і я не була винятком. Мама і тато розлучилися, і я з усіх сил намагалася прийняти думку про те, що в них колись можуть бути нові стосунки. Однак те, що сталося одного разу, застало мене зненацька. “Я хочу, щоб ти зустрілася з Іваном,” – раптово заявила мама одного весняного вечора. “Він став мені дуже дорогий.” Я знала, що мама зустрічається з кимось, але не очікувала, що все так серйозно. Наступного дня я зустріла Івана. Він був ввічливий і явно намагався справити гарне враження, але я відчувала себе ніяково. І тоді, як грім серед ясного неба,
надійшло нове оголошення: “Ми з Ванею вирішили переїхати в новий будинок, який я допомагала будувати. І ми житимемо там з його дочкою, Амалією.” Це було вже надто. Я дивилася на маму, не в змозі підібрати слова. “Мам, як ти могла все це влаштувати без мене?” — мій голос тремтів від обурення. “Я навіть не знаю його!” Мама взяла мене за руки. “Я розумію, що це несподіванка для тебе, але я сповнена надій. Іван чудовий, і я думаю, ми зможемо стати справжньою родиною.” Я хотіла кричати, хотіла втекти, але натомість я сказала: “Я спробую. Заради тебе.” Переїзд був важким.
Будинок, збудований за гроші мами, здавався чужим, а Амалія, дочка Івана, була мовчазна і замкнута. Першої ночі в новому будинку я не могла заснути і підійшла до вікна. Зовні я побачила Амалію в саду. “Не можеш заснути?” – Запитала я, вийшовши назовні. “Ні,” – відповіла вона, і я побачила в її очах ту ж безпорадність, що відчувала сама. Ми говорили всю ніч. На ранок я зрозуміла, що ми обидві втрачені в цьому новому світі, але, можливо, ми зможемо допомогти одна одній знайти своє місце…