Данило дивився на пропозицію про роботу, що лежить на столі. Сума була спокусливою, але перспектива залишити Лізу та їхнього маленького сина на цілий рік видавалася нестерпною. “Лізо, це велика можливість”, – почав він, коли вони сіли обговорювати ситуацію. Ліза міцно тримала його руку, її очі були сповнені розуміння. “Я знаю, це може змінити наше життя… Але як ми житимемо окремо? Як Максим буде рости, коли тебе не буде поруч?” “Може, це і є той крок, який треба зробити заради його майбутнього?” – сумніваючись, припустив Данило. “А якщо він не згадає тебе, коли ти повернешся? Адже йому всього три …” –
Ліза говорила тихо, але кожне її слово важило важче каменя. Ночами Данило безперервно прокручував у голові діалоги та роздуми. Він бачив, як Максим біжить до нього, коли він повертається з роботи, чув його радісне “Тато!” і відчував маленькі обійми на своїй шиї. “Може, мені відмовитись?” – задумливо промовив він одного вечора. Ліза сиділа поряд, складаючи одяг Максима. Вона зупинилась і подивилась на нього. “Данило, ми завжди говорили, що підтримуватимемо один одного. Я не хочу, щоб ти шкодував про втрачений шанс. Ми з Максимом поруч, ми завжди радітимемо за тебе.”
Так і минув рік, повний відеодзвінків, листів та маленьких сюрпризів, які Данило надсилав із Польщі. Максим вчився говорити, і кожне нове речення було записано і відправлено татові. Коли Данило повернувся, Максим кинувся до нього, закричавши: “Тато прийшов!” Його маленькі ручки обійняли Данила так міцно, що всі сумніви і страхи зникли в ту ж мить. Ліза стояла у дверях, щаслива посмішка грала на її губах. У той момент Данило зрозумів, що кожен вибір, зроблений заради кохання та майбутнього сім’ї, ніколи не буває хибним.