Летіли роки, і, вийшовши на пенсію, я вирішила насолодитися своєю важко заробленою свободою. З моїми дорослими дітьми, самостійними онуками та пристойними заощадженнями, я була готова здійснити давню мрію. Під час навчання у коледжі мій покійний чоловік і я мріяли про подорож по далеких чудесах світу. Ми прагнули не до розкішних курортів, але хоча б принаймні познайомитися з різноманітними культурами за мінімальні кошти.
Але нам так і не вдалося ступити за межі нашої батьківщини. Після ретельного пошуку я обрала химерний європейський автобусний тур. У піднесеному настрої я повідомила доньку та зятя про майбутній від’їзд, чекаючи попереду три місяці яскравих пригод. Тим часом я насолоджувалася виходом на пенсію, відвідуючи бібліотеку, плаваючи у міському басейні та спілкуючись із сусідками. Якось увечері, на мій подив, до мене зайшов мій зять, Дмитро. Він прийшов із наполегливим проханням.
Його мрією на все життя було мати розкішний позашляховик, і, на щастя, колега продавав таку машину за смішно низьку ціну. Моя завбачлива дочка не схвалила б розтрату сімейних заощаджень. Дмитру забракло грошей, і він звернувся до мене за допомогою, попросивши «допомоги» у розмірі 5.000 доларів, пообіцявши повернути протягом трьох місяців. Його серйозність зворушила моє серце, і я погодилася допомогти, підписавши угоду, що це залишиться таємницею від моєї дочки.
Час минав, а відшкодування Дмитра не було й близько, адже крайній термін оплати мого туру вже вимальовувався. Мої тонкі нагадування спочатку були зустрінуті удаваним забуттям, яке незабаром трансформувалося в звинувачення мене в егоїзмі. Розриваючись між мріями та сімейною гармонією. Чи довіритись мені доньці, звернутися до Дмитра, відмовитися від своїх мрій заради його радості чи шукати інші рішення? Я вже не знаю, як зберегти наші стосунки із зятем, не позбавляючи себе при цьому мрії.