Очі Марини неохоче розплющилися, коли вона миттю глянула на екран, де відображався дзвінок свекрухи. – Ну от почалося, – подумала Марина і вирішила проігнорувати дзвінок. Потягнувшись, вона встала з ліжка та пройшла на кухню. Марина поставила чайник на плиту і попрямувала до ванної, щоб швидко прийняти душ. Коли вона повернулася, її телефон був забитий пропущеними дзвінками та запеклими повідомленнями. Марина спокійно зварила собі каву, приготувала бутерброди та сіла снідати.
“Я відповім пізніше, не треба псувати мені настрій вже за сніданком” – розмірковувала вона. Свекруха продовжувала наполягати. Після сніданку Марина вирішила відповісти на дзвінок, бо не збиралася займатись цим під час роботи. – Люба моя! Скільки мені ще чекати?! – бурчала свекруха. – Доброго ранку, Надія Іванівна. Вам щось потрібно? – спокійно поцікавилася Марина. – А хіба мій син не зник? – відповіла Надія Іванівна, – що означає «що потрібно»?! Марина здивовано скинула брови.
– Ні, з Євгеном все гаразд. Не хвилюйтеся, – нарешті відповіла вона. – Він тиждень удома не був, ти що, не хвилюєшся? – упиралася Надія Іванівна. – Ні, ні краплі не хвилююся, – відповіла Марина. Марина видала, що вона знала, що Євген живе у матері, і що її це не турбує. Після обміну колючими зауваженнями Надія Іванівна спробувала переконати Марину забрати Євгена назад. Однак Марина твердо заявила, що з ним покінчено.
Ближче до вечора Надія Іванівна поговорила з Євгеном, намагаючись переконати його повернутися до Марини, тим більше, що приїжджали їхні сини. Євген, однак, упирався і чекав на вибачення від Марини. Тим часом Марина, гріючись у спокої свого будинку, раділа перспективі побачити синів та насолодитися свободою, про яку вона давно мріяла. Невдовзі після цього Євген отримав судові документи про те, що Марина подала на розлучення. Він спробував помиритися зі своєю ще дружиною, але її ніде не було – вона поїхала у відпустку на море.