Піднімаючись сходами, Віра помітила в поштовій скриньці листа – велика рідкість. Її охопило передчуття. У тьмяно освітленому коридорі вміст конверта був нерозбірливий, і Віра вирішила прочитати його у своїй квартирі. Там вона впізнала почерк батька, якого не бачила два десятки років. Лист був звичайним, у ньому йшлося про домашні справи та онуків. У Віри защеміло серце.
“Внуки”, – думала вона, – “нащадки мого брата … а моя дочка залишається для них чужою і невідомою…”. Віра згадувала своє дитинство. Вона шукала схвалення своїх батьків у всьому, що б вона не робила, але вони дбали лише про її брата. Батько часто принижував її на його тлі. У підлітковому віці, прагнучи любові хоч від когось, Віра заваrітніла.
Коли вона дізналася про свою вагітність, rнів батьків, що обрушився на неї, був безмірним. Батько вигнав її з дому. Віра пройшла через всі випробування на самоті, доки одна самотня незнайомка не запропонувала їй притулок замість турботи про неї. Віра народила доньку, знайшла роботу та жила далі без своєї родини. Однак у листі була одна проблема.
Її батько нагромадив грошей і хотів поділитись ними з нею. Віра, дивуючись, відмовилася, попросивши його віддати гроші онукам. За тиждень надійшов ще один лист. Батько наполягав, щоб вона взяла гроші. У листі була записка від матері, в якій вона просила дочку відвідати їх і називала це щирим вибаченням батька. Прочитавши записку, Віра вибухнула каскадом емоцій – частково від стра ждання, частково від захоплення та довгоочікуваної радості.