Я завжди мала глибоку прихильність до своєї матері, добросердечної жінки, з якою я була неймовірно близька. Проте її вихід на пенсію поставив нас у складну ситуацію. Все своє життя вона невпинно працювала, навіть пристосувалася до життя на самоті після хво робливої розлуkи з моїм батьком. Тепер, у 62 роки, вона опинилася без роботи і з дорослими онуками. Я була поглинута своїми обов’язками, щовечора поверталася додому втомленою, але відданою сім’ї.
Однак це виявилося складним завданням для моєї матері. Вона дзвонила мені кілька разів на день, шукаючи компанію, а вечорами вела багатогодинні бесіди. Вона обговорювала все, починаючи з їжі, нарядів, сусідів та закінчуючи місцевими плітками. Однак у мене часто не вистачало енергії, щоб приділити їй увагу. Мій чоловік теж переживав через мою відсутність і меншу участь у вихованні наших дітей.
Якось я м’яко сказала матері, що фізично виснажена від розмов з нею, і запропонувала їй подумати про хобі, наприклад, в’язання чи кулінарію. -Звичайно, у тебе ніколи немає часу на свою матір, – відповіла вона, – не хвилюйся, мені не довго залишилося на цьому світі. Тоді ти пошкодуєш, що не поговорила зі мною. Її слова були маніпулятивними та бо лючими. Я завжди забезпечувала її як фінансово, так і емоційно.
Я не заслуговувала на таку ворожість. Як би там не було, я почувала себе зобов’язаною відповідати на її дзвінки – а раптом надзвичайна ситуація. І все-таки будь-яка спроба обмежити тривалість наших розмов викликала в неї образу. Я так і не змогла висловити їй свою любов і водночас пояснити, що я не маю сил на тривалі розмови про кожну деталь її життя.