І куди я дивилася – нарікала я, думаючи про свого чоловіка. Життя з ним було далеко не з приємних. І чому я закохалась в нього? Після робочого дня я міркувала над тим, як висловити свій намір розлу читися з ним. Дітей у нас не було, тому ділити не було б нічого. І тільки спогади про день нашого весілля наринули на мене. Того яскравого жовтневого дня ми виходили із РАГСу, коли сильний дощ залишив широку калюжу перед нашою машиною. Мій коханий стрімко підхопив мене на руки, шепочучи обіцянки щасливого життя.
Спогади пом’якшили моє серце. Навряд чи я поспішала з рішенням. Ми були разом уже понад рік. Я зайшла в магазин за продуктами і розмірковувала: яке життя я вестиму з ним, адже все, що я роблю – це готую, прибираю та працюю. Нема ні романтики, ні подарунків, ні квітів. Налинули також спогади про нашу першу зустріч на міському концерті. Літній вечір був переповнений людьми, і я не могла бачити сцену. Гарний незнайомець запропонував підняти мене на плечі.
Пізніше, коли я вже збиралася сідати в автобус, він вручив мені букет маргариток, в якому був захований номер телефону. Повернувшись додому, втомлена і голодна, я піднялася сходами до нашої квартири. Ми жили скромно, тому мені довелося влаштуватися на додаткову роботу. Мій чоловік, митець, був у вічному пошуку натхнення, заробляв мало. Увійшовши до нашої квартири, я почула шипіння сковороди і помітила незнайомі чоловічі туфлі. -Знайомся, це Василь Ігорович, мій друг! – представив мій чоловік неохайно одягненого чоловіка.
У мовчанні я пішла в нашу спальню, слухаючи, як вони поглинають вечерю. У той момент, коли я вже збиралася йти, увійшов чоловік із листом у руках. То був наш малюнок у день весілля. Він пояснив, що Василь – талановитий, але не дуже щасливий художник. Він запросив його поїсти і погрітися, і на подяку Василь намалював нашу картину. Дивлячись на портрет, я згадала, чому я закохалася у свого чоловіка. За його щедре серце. Я вирішила розпакувати валізу, яку вже сховала під ліжком. Посміхаючись, я повернулася до приготування вечері для нас двох.