Минулого року, у віці 67 років, я виявив, що саджу свій город останнім у нашому селі, відчуваючи сором і залежність, яких я не знав раніше. Моє здоров’я почало підводити, і після того, як я провів більше місяця у лікарні, лікарі рекомендували утриматися від будь-якої напруженої діяльності. Живучи в селі, мати садок було необхідно, особливо з огляду на мій статус пенсіонера.
Останні три роки я жив сам. Моя дочка Софія та моя єдина онука переїхали до Польщі по роботі і майже не відвідували мене. Я таки звернувся до Софії за допомогою, але вона відкинула моє прохання, пославшись на свою завантаженість та пріоритет свого майбутнього над моїми потребами. Почуваючись самотнім і покинутим, я звернувся до свого племінника Василя.
Василь викликав переполох серед родичів, коли пішов від дружини до іншої жінки. Члени сім’ї піддали його критиці, я ніколи не зви нувачував його одного. Він та його нова дружина зняли старий будинок на околиці села і були практично відрізані від родини. Василь виявився безцінним: його навички різноробочого виявилися, коли він допоміг мені посадити садок за півдня.
Тим часом Софія висловила побо ювання, що Василь робить це з метою отримання спадщини. Допомога Василя змусила мене подумати про те, щоб запросити його та його дружину жити зі мною. Враховуючи явну незацікавленість Софії в моєму житті, я подумав про те, щоб передати свій дім Василю, моєму племіннику, який, зрештою, виявився не таким вже й далеким.