Мати Миколи, Антоніна Карповна, стояла біля грубки і бурчала собі під ніс: – Чому, Миколо, знову не привіз брата із собою? І твою Галину давно не видно, свекруха їй не подобається, і я нікому не потрібна! Вона продовжувала скаржитися, що роботи багато, а вдома усі відпочивають. Микола намагався пояснити, що Галя ось-ось наро дить, а брат не хоче працювати у батьків, але мати у всьому зви нувачує його. Микола пішов надвір прибирати двір, залишивши матір одну пекти пироги.
Коли він повернувся, мати віддала йому пироги, що спекла для брата, зі словами: – Я для брата спекла, але його, як бачиш, тут немає, залиш собі. Миколі було прикро, що мати так холодно ставиться до нього, але він не став сперечатися, бо знав, що це безглуздо. Просто залишив пиріжки і поїхав, нічого не сказавши матері. По дорозі він згадав своє дитинство, коли вітчим погано поводився з ним, а мати у всьому зви нувачувала його.
Якось Миколі зателефонувала тітка Зіна і сказала, що мама погано почувається і її відвезли на швидкій до районної ліkарні. Микола поспішив до матері, сподіваючись вибачитися перед нею, якщо образив, і дати їй зрозуміти, що він зовсім не погана людина, як вона все життя уявляла. Однак, приїхавши до ліkарні, він дізнався, що мати поме рла. Після поминок матері Микола та його брат Антон довго сиділи в тиші один з одним. Антон не міг повірити, що його матері більше нема.
Через тиждень дружина Миколи, Галя, народила хлопчика, а Антон одружився з гарною дівчиною і переїхав з нею до будинку матері. Хлопці обидва в сльозах обійшли кожен куточок будинку, де ступала нога матері, подумки просячи її пробачення за свою байдужість. Нині брати живуть добре та дружать сім’ями. Їхня мати дивиться на них зверху і невпинно молиться, просячи Господа про своїх синів.