Близько десяти років тому мій чоловік збанкрутував через свій бізнес, і єдиним рішенням, яке ми бачили, була передача нашої квартири дочці Олені. У шкільні роки наша дочка була спокійною та доброю, і ми ніколи не думали, що може статися щось погане. У підлітковому віці вона почала поводитись неадекватно, але ми вірили, що згодом це пройде. Зрештою, так і сталося, але єдине, що зупинило її від такої поведінки, був 30-річний чоловік, якого вона закохалася і вирішила втекти, коли ми стали просити її придивитися до інших хлопців свого віку.
На той момент їй було 18 років, і ми з чоловіком дуже засмутилися, що вона пішла, адже Оленка була нашою єдиною дочкою. За кілька місяців дочка повернулася до нас. Ми не засуджували її і раділи, що вона знову з нами. Але одного разу мій чоловік приніс із пошти повістку про те, що нас хтось виселяє з помешкання. Ми подумали, що це жарт, але поїхали за вказаною адресою і дізналися, що наша квартира нам уже не належить, і нас скоро виселять.
Ми були спустошені, коли дізналися правду. Наша дочка зізналася нам, що її хлопець хотів відкрити свій бізнес, але не мав достатньо грошей. Тому він хотів отримати квартиру нашої доньки, а натомість віддати їй гроші частинами. Дочка довіряла йому і ні на мить не сумнівалася, але щойно він отримав документ, що підтверджує, що він є власником квартири – зник того ж дня.
Ми намагалися повернути свою квартиру та довести, що угода була фіктивною, але в нас нічого не вийшло. Нам довелося з’їхати з квартири та шукати нове житло. Зараз ми щосили намагаємося накопичити на іпотеку і живемо в орендованій квартирі. Це складно, бо до пенсії залишилося лише кілька років. Наша дочка почувається винною і теж шукає роботу з частковою зайнятістю, але цього все одно недостатньо, щоб ми знову могли жити комфортним життям.