Коли ми їхали поїздом до Чернігова, у купе нас було п’ятеро: я, тридцятидев’ятирічна жінка на ім’я Наталія, Ірина, студентка, та Катерина з однорічною донькою Яринкою. Катерина виглядала стомленою і пригніченою, по її обличчю текли сльо зи, коли вона притискала до себе дочку. Ми спробували її втішити. Ірина дала їй серветки, щоб витерти сльо зи, а я запропонувала печиво дочки.
Ми дізналися, що Катерина їхала до своєї старої подруги, сподіваючись почати життя з дитиною заново. Свекруха вигнала її з дому, заявивши, що її онука не є рідною дитиною її сина. Свекруха звернулася до ворожки, яка підтвердила її підозри та навіть взяла тисячу гривень за свої послуги.
Неприязнь свекрухи до Катерини тільки посилилася, і після того, як чоловік не зміг її захистити, вона пішла від нього та переїхала до Чернігова. Поки вона розповідала свою історію, ми уважно слухали, співчуючи її долі. Наталя намагалася втішити її і вселити на неї надію, кажучи, що Бог все чує і що все буде добре.
Я знаю, що невдовзі після переїзду Катерина знайшла роботу і віддала Яринку до дитячого садка. Хоча її чоловік Іван так і не повернувся, на роботі вона зустріла нового чоловіка – галантного та доброго. Він швидко підкорив серце Катерини, і вони покохали одне одного. Він також порозумівся з Яринкою. Молитви Катерини про щасливе майбутнє нарешті почули.