У шестирічному віці, пам’ятаю, я дивилася на маму, яка тоді сказала мені: – Марійко, нам треба поговорити, як жінка з жінкою. Збита з пантелику, я запитала, про що вона хоче поговорити. – Ти повинна говорити “про кого” замість “про що”, говорячи про людей, – поправила вона мене, – і нам треба поговорити про чоловіків. – Добре, скажи мені, що тебе непокоїть? – Здивувалася і запитала мама.
– Справа не в тому, ти сама знаєш відповідь на своє запитання, – уточнила я, – я турбуюся про нашого батька! Мама попросила мене пояснити свої слова, а я сказала: – Не чіпляйся вночі до тата! Вона занепокоїлась і спитала, чому я не сплю ночами. Я спробувала її заспокоїти: – Я сплю. Чесне слово. Але поки я не засну, я часто чую, як ти повторюєш татові: «Скільки ти можеш сидіти за цим комп’ютером? Вимкни його вже! Лягай спати».
Ти ж розумієш, що тато не грає в комп’ютер, правда? Він працює, заробляє гроші. Потім мені купує іграшки? Мама зітхнула і сказала: – Звичайно, доню! Ти права. Я все зрозуміла. Обіцяю виправитись. Ти сказала все, що хотіла? Я радісно відповіла, мовляв, усе тепер накриємо на стіл, адже тато скоро повернеться з роботи. Я швидко розставила тарілки, щоб ми могли сісти з ним пообідати, коли він прийде, не втративши часу на метушню з сервіруванням.