Якось після вечері до нас постукали у вхідні двері. Ми нікого не чекали, тому були здивовані. Дружина якраз поралася на кухні, мила посуд, тому відкривати пішов я. Коли двері відчинилися, переді мною стояла сусідка, яка жила поверхом нижче. А біля неї ще кілька співробітників noліції. Спочатку вони попросили зайти в квартиру, а я не міг зрозуміти, що відбувається. І запитав: – А що сталося? Як з’ясувалося, наша сусідка Тетяна чомусь вирішила, ніби в нашій квартирі живе маленька дитина, над якою ми знущаємося. Наче завжди ми кричимо на неї, змушуємо щось робити. І ось свідома громадянка вирішила допомогти бідній дитині.
Чесно кажучи, від такого наїзду я онімів. Ніяких дітей у нас з Олею не було. І ми навіть не думали поки про них, оскільки тільки недавно одружилися, поїхали від батьків і хотіли пожити удвох без турбот. Крім мене, дружини і маленької собачки, що подарував нам на новосілля кращий друг, нікого не було. Поліцейські оглянули весь будинок, кожну щілину, кожну шафу, але нічого не знайшли. Вони звернулися до сусідки і попросили пояснити, що їй чулося. Жінка сказала, що кожен день ми лає мося на якогось Мишка, поrрожуємо, що залишимо без їжі і поставимо в кут.
Тоді я розсміявся так, як ніколи ще в своєму житті не сміявся. Це ж треба таке придумати. З кімнати я виніс собачку і показав нашим «гостям». Звуть його Мишко, тому що схожий на ведмедика і зараз ми вчимо його правильно ходити в туалет, дресируємо і так далі. Підійшла моя Оля і підтвердила всі слова. Коли вона засміялася, сміхом залилися і nоліцейські разом з сусідкою. З одного боку, смішно і нерозумно, а з іншого – велике спасибі небайдужій сусідці, яка не побо ялася взяти відповідальність і розібратися в ситуації, що склалася. Якби всі люди були такими свідомими, то в світі не було б kонфліктів.