Олександр штовхнув важкі дерев’яні двері, і кімнату осяяло вуличним світлом. У цьому будинку час начебто застиг. Він завмер і трохи опустив погляд, по його спині пройшов холодок. Цей невеличкий будиночок залишився таким самим, як і минулого разу, коли Олександр відвідував матір. Коли це було? Може, років 5 чи 7 тому. Він ступив у кімнату, і його накрили ностальгічні спогади. Підлога скрипнула під ногами, він зробив ще крок і звернув увагу на годинник у кімнаті матері. Вони стали рівно на 12:40, це був час, коли вона пішла. Олександр пройшов до її кімнати, повільно провів поглядом по її ліжку, та журнальному столику з лампою.
У цей момент ком у горлі почав підступати так, що на очах виступили сльо зи. У голові крутилися безглузді, нав’язливі думки про те, що він був не найкращим сином. Олександр відсунув старbq стілець і сів за столик. У голові були лише думки про те, чого він не зробив. Нині пізно щось виправляти. Все своє життя мама віддала, щоб виховати гідну людину. Однією було дуже складно виховувати дитину, і їй довелося пожертвувати всім: особистим життям, своїм часом, своїм здоров’ям. Постійно обмежуючи себе у всьому, вона хотіла більше дати своєму єдиному синові. А коли він виріс, вона залишилася зовсім одна у своєму селі.
Наодинці з дитячими фотографіями сина та його малюнками. Як і кожна мати, вона його не зви нувачувала. У нього справді багато роботи, він дуже зайнятий і просто не може приїхати. Незабаром він закінчить із справами та приїде до своєї мами. З’явиться на порозі будинку, обов’язково обійме її, поцілує. Але син не приїжджав. Вона дзвонила, але чомусь він не брав слухавку. З такими думками Валентина Ігорівна пішла, пішла назовсім. Валентина Ігорівна не тримала обра зи на сина, її кохання дозволило пробачити всі обра зи. Олександру не стало від цього легше, але він достеменно знав, що зробить усе, щоб зберегти пам’ять матері.