Усього за кілька місяців моя дочка зв’яже себе узами шлюбу. Із майбутнім чоловіком вона познайомилася в інституті. Спочатку хлопець бігав за нею по п’ятах, але донька ніякої на нього уваги не звертала. Однак хлопець виявився впертим – і все-таки домігся моєї доньки. Дарував багато подарунків, квітів, водив у кафе, кіно. У результаті їхні стосунки переросли в щось більше. Коханий моєї дочки був хлопцем самостійним. З другого курсу працював, винаймав квартиру. Більше того, коли ми з ним познайомилися, він здався мені цілком відповідальним хлопцем: ні я, ні чоловік не мали проти нього жодних аргументів. З іншого боку теж було лише схвалення: донька швидко порозумілася з батьками майбутнього чоловіка.
Коротше кажучи, усі були щасливі. Якось увечері ми з чоловіком вирішили поговорити з донькою про те, як вона представляє своє весільне свято. Як же ми були приголомшені, коли донька заявила, що жодного свята не буде. Вони вирішили зробити коротку фотосесію, посидіти з нами у ресторані найвужчим колом – і все. Але я не могла зрозуміти молодих. Мені завжди хотілося показати родичам та друзям, що заради доньки ми готові дозволити себе все на світі. Але коли я розповіла про це дочці, вона просто покрутила біля скроні і сказала, щоб я не морочила собі голову поганими думками.
Донька пояснила, що вони з хлопцем уже кілька місяців відкладають гроші на нове житло – і великі витрати їм зараз точно не потрібні. -Так ми ж можемо відбити суму за допомогою подарунків від друзів та родичів! -Тобі нагадати про твій же ювілей, коли кілька конвертів були абсолютно порожніми? Моя донька має рацію! Навіщо нам намагатися дивувати людей, які можуть собі дозволити такі витівки? Та й зідзвонюємося ми з ними раз на рік, а востаннє бачилися на моєму ювілеї. А це було 5 років тому. Начхати, що я на радостях повідомила кільком родичам радісну звістку. Завтра обдзвоню всіх і попереджу, що наші діти вирішили вчинити розумно.