Мене вражає, наскільки лицемірними можуть бути люди. Ось із чоловіком ми п’ять років прожили в гармонійному шлюбі, а тепер відбувається якесь незрозуміле божевілля. Адже у нас ростуть двоє неповнолітніх дітей! Синові лише 7, а доньці 4 роки. Одного звичайнісінького вечора Мишко повернувся додому і сказав: -Алла, я тебе більше не люблю. Я вирішив подати на розлу чення. Тобі з дітьми треба поїхати.
У мене є інша жінка, незабаром вона має сюди переїхати. Я була вражена такими новинами. За документами квартира справді належала Мишкові. Йому її подарувала бабуся перед нашим весіллям, ні мене, ні дітей він у неї не вписував. У юридичному сенсі я не мала права нічого вимагати, але з людської точки зору просто не могла змиритися з тим, що відбувається.
Мені просто нема куди йти з дітьми, у моїх батьків однокімнатна квартира, а грошей на оренду у мене немає. -Ти всерйоз маєш намір вигнати своїх рідних дітей та мене на вулицю? Тут Мишко почав кричати, щоб я виметалася, почав розкидати мої речі. І все це за дітей відбувалося! Зрештою він мені дав три дні, щоб я звільнила квартиру. Один день уже минув, але я не маю жодних ідей, як далі жити і куди йти.