Ми з Олегом уже багато років одружені. У нас своя квартира, гарна робота. У нас лише одна проблема. Дітей ми не маємо. За ці роки я майже кожен день купую тест на ваrітність, але він завжди буває негативним. Я відвідувала багато ліkарів, багато клінік, складала аналізи. Лікарі казали, що в мене жодних відхилень немає. А після аналізів чоловіка виявилося, що він не може ма ти дітей. Він дуже засмутився, навіть nлакав, але я йому обіцяла, що не кину його і обов’язково щось придумаю. Я запропонувала йому вси новити дитину із дитя чого будинку. Він погодився. Але родичам ми нічого не розповідали.
Я кілька місяців користувалася накладним животом, щоб ніхто не здогадався, що дитина нам не рідна. А в дитячому будинку нам сказали, що їм залишили малечу без будь-якої записки. Вони навіть не знали, хто батьки цієї дівчинки. Я одразу, як побачила її, захотіла взяти її додому. На оформлення пішов місяць, і, нарешті, ми змогли забрати дитину додому. Ніхто й не підозрював, що Ніночка не рідна дочка нам. Бабусі з обох боків були на сьомому небі від щастя. Після першого дня народження моєї Ніночки, мені стало погано. Я думала, що отруїлася чи захво ріла, і щоб не зара зити доньку, одразу вирушила до ліkаря.
Лікар сказав, що моє самопочуття цілком природне, адже я ваrітна. Я не могла повірити в це і навіть не знала, як про це чоловікові розповісти. Але чоловік увечері, побачивши мої ліки для ваrітних, сам усе зрозумів і почав зі мною сва ритися. Він не вірив, що це його дитина. Адже лікар прямо сказав, що у нього дітей бути не може. Наступного дня ми вирушили до лікаря, і він підтвердив, що дитина його, ваrітність могла статися. То був один шанс на мільйон. Я не могла сердитись на нього довго і пробачила йому всі зви нувачення в мій бік. Через вісім місяців народився син, якого Ніночка дуже покохала. Минуло двадцять років, а вони й досі нерозлучні. А змогли б Ви прийняти чужу дитину?