У нас із сестрою було щасливе дитинство. У нас були улюблені та люблячі нас тато, бабуся та дідусь. Не було мами. Її відсутність ми не відчували, але нас все ж таки цікавило питання, чому інші діти мають матерів, а ми ні? На це запитання тато нам лагідно відповідав, що мама у нас є. Але вона живе від нас далеко. Потім він казав, що є багато дітей, які не мають батьків, а в нас і тато, і бабуся, і дідусь, які нас дуже люблять. Я не забуду, як ми з сестрою, у ліжку, що вже вляглися спати, слухали казки, які нам розповідав дідусь. А також ніколи не забуду смак бабусиних пирогів із різними ягодами.
Повторюся – у нас було дуже гарне дитинство. Але його у нас відібрала мати. Наш тато, щоб забезпечити всім сім’ю, працював по дванадцять годин на день. Без вихідних, без відпусток. І його організм не витримав. На роботі у нього стався удар, і його не стало. Його колеги регулярно збирали гроші та віддавали бабусі, щоб ми не відчували потреби. А потім заявилася наша мати і забрала нас. Бабуся з дідусем нічого не могли вдіяти. Закон був її стороні. Так скінчилося наше дитинство. Мати нас до себе не взяла. Ми їй не були потрібні.
Вона відвезла нас до села до своєї матері. І нам довелося їздити до міста у школу на автобусі. А вдома бабуся нас примушувала працювати на городі. Від цієї бабусі ми ніколи не чули лагідних слів. Тільки окрики. До нашого повноліття ми не могли повернутися до коханих дідуся та бабусі. А коли змогли до них приїхати, то дідуся вже не було. Звичайно ж, бабуся була дуже рада нам. Вона сказала, що ми можемо жити в неї. Але… Кожна з нас має своє навчання, роботу, плани. Ми з сестрою, звичайно ж, за першої ж нагоди відвідуємо улюблену бабусю. Проте дитинство, чи то щасливе дитинство, нам уже не повернути.