Аліса купила торт і продукти і вирушила, щоб відвідати матір. Дівчина вже п’ять років була заміжня, але про матір ніколи не забувала і періодично відвідувала її. Коли вона переступила поріг маминої квартири, застала її у надзвичайно гарному настрої. Любов Петрівна співала собі під ніс пісні і забиралася у квартирі. -О, Алісо, ти вже прийшла! А я вареників твоїх улюблений зварила і чай розігріла, а ну швидше сідай за стіл! Дівчина здивовано глянула на матір.
-А Чого ти така весела? -Сідай, розповім! Дівчина роззулася і якось нерішуче пішла на кухню. -Ну так? – сьорбаючи чай, запитала Аліса. -Загалом я вчора ввечері як завжди передачу дивилася, а тут телефон задзвонив. Я спочатку здивувалася трохи. Ну хто мені з незнайомого номера може дзвонити, га? Піднімаю слухавку, а там Серьожа. Ну, пам’ятаєш, мій колишній однокласник, батько твоєї подруги Лізи.
Він же в розлученні вже котрий рік. Майже три години разом говорили, всяке згадували! А він наприкінці каже мені ще загадковим голосом: “Ми з тобою скоро зустрінемося”. В міру розповіді обличчя Аліси блідло, а очі розширювалися. У неї навіть голос охрип: -Мамо, ти впевнена, що це був дядько Сергій? Ти точно щось наплутала… -В сенсі? Ми говорили про наше дитинство, хто це ще міг бути! -Але це зовсім неможливо! -Чому? -Дядька Сергія рік тому поховали, я була на nохороні …