Я з нетерпінням чекав виходу на пенсію, адже не треба було зранку бігти на роботу, весь час кудись поспішати. Та й роки вже такі, що хочеться спокою та тиші. Зараз моє життя не залежить від часу чи інших людей, я можу піти куди захочу, жити у своєму ритмі і найголовніше – на самоті. Дружини моєї не стало три роки тому. Живу сам. І скажу щиро, мені дуже добре. Ніхто не лізе до мене зі своїми порадами, не кричить над вухом, я насолоджуюся тишею у власному домі. І якщо вам цей стан близький, то мій син від цього далекий. Він чомусь вважає, що я відчуваю потребу в його увазі . Однак мені просто хочеться бути у тиші. Іноді, здається, ніби він навмисне порушує мій спокій.
Часто доводиться відмовляти синові у його візитах. У відповідь він звинувачує мене у нелюдимості. Син думає, що самотність викликає в мене депресію. Незважаючи на мої пояснення, він майже щодня навідується до мого дому. Весь нервовий, злий, вічно кудись поспішаючий, набридає мені своїми недоречними питаннями. Не розумію, навіщо зайвий раз приходити та витрачати свій час. Намагався йому пояснити, що немає потреби в його набридливих щоденних візитах, достатньо прийти раз на тиждень, проте син не хоче цього усвідомлювати і сприймає мої слова як образу в його бік. Він скаржиться на мою поведінку дружині. Як вони не можуть зрозуміти, що мені від них нічого не потрібне.
Відсилають до мене онуків, я з ними трохи на подвір’ї пограю, а далі втомлююся і йду до хати читати газету, доки онуки грають у ігри на телефоні. Онук іноді пропонує подивитися з ним мультики, доводиться погоджуватись, а що залишається робити? Іноді погоджуюсь на все, аби не викликати зайвих питань з боку дітей. Мені часто доводиться терпіти багатогодинні розмови сина зі мною, прибирання невісткою мого дому. Хоча після неї нічого у своєму будинку знайти не вдається. Доводиться слухати всяку нісенітницю від них. Найцікавіше, що це підходить всім, крім мене. Допоможіть порадою, як пояснити синові з невісткою, що я не потребую їх постійної уваги та опіки, адже ще й сам чудово з усім справляюся?