Аня завжди заздрила дітям, які мають тата. У неї його не було. Як сказала мама, її батька не ста ло, коли вона була ваrітна. Але Аня чомусь не вірила мамі. І все життя мріяла про батька… Аня, студентка випускного курсу економічного факультету університету, повернулася додому і здивувалася, коли в передпокої, до неї назустріч, вибігла мама. – Анечко, доню, ти тільки не переживай, – одразу “вистрілила” вона. – Що трапилося, мамо?! – Стривожилася дівчина. – Твій тато приїхав, – приголомшила мати дочку. Аня kинулася до кімнати. Назустріч їй став солідний чоловік. – Доброго дня, Аня. – Сказав він.
– Здрастуйте, – промимрила дівчина і завмерла в нерішучості. Мовчання затяглося. – Ти напевно багато про що хочеш мене запитати, – зробив припущення батько. – Так, – отямилася дівчина. – Як мені вас називати? – Хочеш називай тато, хочеш Антон Петрович. – А чому я вас ніколи не бачила? – Це важко пояснити, – зніяковів Антон Петрович. – А ви спробуйте. Я розумна, зрозумію. – Настя, ми не думали, що так все вийде. Ми старалися для твоєї ж користі. Не мав можливості жити з вами. – Чому? – Бо маю сім’ю. А твоя мама вирішила, що краще сказати тобі, що мене не ста ло. – Чому, мамо? – Я боялася, що ти підростеш, почнеш шукати батька та зруйнуєш його родину, – пояснила мати.
– Ну а зараз що змінилося, що ви вирішили “воскреснути” Антоне Петровичу? – Через семестр ти завершуєш навчання. Тобі знадобиться робота. Я прийшов запросити тебе до своєї фірми на роботу, – пояснив батько. Зрозуміло, мати вирішила, що все, що змогла зробити для дочки, зробила. Тепер звернулася до батька, щоб той допоміг дочці з професійною діяльністю. Але хіба батько тільки для цього потрібний? Він потрібен був, щоб послужити прикладом дочці, щоб похвалити, коли вона це заслужила, або сва рити, коли пустує. Щоб називав дочку своєю принцесою. Щоб нікому не давав доньку обра зити… – Я сама зможу побудувати свою кар’єру… Краще б вас справді не було… Дівчина обернулася і сумна, вийшла з дому.