Я наро дила в ліkарні, і мене поселили до спільної палати із ще трьома жінками. Ми всі познайомилися, поспілкувалися та потоваришували. Ми всі народили одного дня, і всіх нас мали виписати цього дня. До всіх приходили матері, свекрухи, чоловіки всі готувалися до виписки дружин та дитини, тільки я була зовсім одна. До мене ніхто не приходив, ніхто не відвідував, ніхто не дбав. В однієї мати та свекруха купили коляску, речі для дитини, всі підготували до їхнього приходу. В іншої чоловік купив крісло для автомобіля, замовив їжу, щоб удома не готувати та відсвяткувати народження сина.
І тільки я сама була нікому не потрібна. Чоловік був у відрядженні і чомусь не дзвонив уже тиждень. Батьки мої жили далеко і не змогли приїхати. Свекор та свекруха жили хоч і близько, але були дуже холодні до мене, вони мене недолюблювали і за онуком до лікарні не прийшли. А це були найважчі дні у моєму житті. Від полоrів я не оговталася, а ще й стежила за дитиною зовсім одна. Мене чекали безсонні ночі, а я ледве стояла на ногах. У мене спина бо ліла, я не могла випростатися. Але аж два тижні мені довелося все робити самостійно.
Я сиділа у цій квартирі і весь час nлакала. Я вже вирішила, що чоловік мене поkинув і ніколи не повернеться. А за два тижні з відрядження несподівано повернувся чоловік. Сказав, що телефон і гроші вкрали, і він не міг повернутися додому. А оскільки телефон дружини не пам’ятав напам’ять, зателефонувати теж не міг. Допоміг йому співробітник тієї філії, куди він їздив, він зміг купити квиток і повернутися до дружини та дитини. Хоча він два тижні встає ночами до дитини, щоб я могла відпочити, але все одно я не можу забути ту образу. Поруч зі мною не було нікого, коли мені найбільше потрібна була підтримка.