“Пробач. Але я покохала іншого і йду від тебе. Дітей із собою не беру. Сама подам на розлу чення”, прочитав Антон повідомлення дружини. Подзвонив матері. – Мамо, діти в тебе. – Так. Ця гадина привела їх до мене. – Я скоро приїду і заберу їх. – Куди забереш? В гуртожиток? – Винайму квартиру. Вибач, мамо, я маю працювати… Антон із Галею одружилися п’ятнадцять років тому, а сім років тому, коли наважилися купити квартиру, чоловік поїхав на заробітки до Києва. Працював на заводі, зароблені гроші частково відкладав на рахунок у банку, трохи залишав собі, решту відправляв дружині.
Батько винайняв квартиру, перевіз дітей до столиці, доньку Олену, влаштував до школи, сина, Пашу, до дитсадка. Олена стала господаркою. І з навчанням встигає, і брата відводить до дитсадка, і по дому справляється. Через два роки Антон став зустрічатися з Ганною, кухарем у заводській їдальні. Жінка знала, що він має двох дітей, але це зовсім не турбувало її. – Не хвилюйся, ми порозуміємося, – говорила вона Антону. І справді знайшли спільну мову. Дочка з повагою ставиться до тітки Ганни. Вони стали близькими подругами. А чотирирічний син часом називає жінку мамою…
Якось, пізно ввечері, до них прийшла Галина. – Ти чого прийшла? – спитав Антон. – У мене тут діти, – сказала та. – У мене вже два роки, як нема мами! – сказала Олена. – Ідіть, жінка! – Антоне, може поговоримо окремо? – Запитала Галина. – Іди! – повторила дочка. Ганна, обійнявши дівчинку за плечі, лагідно сказала: – Нехай поговорять, – і повела дівчинку до кімнати. – Антоне, пробач мені. Я помилилася. – Іди, Галино. Ти тут нікому не потрібна! – Сказав їй Антон. Галина сумно брела двором, а Антон проводив її поглядом з вікна. “Я все ще люблю її”, думав він. – Ти вчинив правильно, тату, – сказала дочка, обійнявши батька ззаду. – Не плач. Все пройде.