Мені нещодавно виповнилося двадцять чотири роки. Зараз я живу у столиці, але народилася я і виросла у крихітному містечку. Після школи я закінчила ВНЗ, знайшла роботу і вийшла заміж за корінного, добре забезпеченого міського. Звичайно я не прагнула заміжжя, але зустріла чоловіка і полюбила його. Мені дуже пощастило, тому що мій коханий виявився далеко не бідною людиною. Моя свекруха дуже приємна жінка, вона поставилася до мене як до своєї дитини. Ми з коханим розписалися, коли я вже мала більше п’яти місяців. Ваrітність у мене була складна, останній триместр я практично весь провела у лікарні. Весь цей час мати коханого, як могла мене підтримувала, їздила зі мною до лікарні, купувала всі необхідні мені ліки та возила мені до лікарні їжу. Пологи у мене також були складні.
Після пологів малюк перебував кілька діб у дитячій реанімації, а потім ще два місяці у дитячій патології. Однак у моєї доньки виявився бійцівський характер і всупереч усім прогнозам вона видерлася і зараз ми на стадії одужання. Незважаючи на те, що ми маємо ще досить тривалий процес реабілітації, ми на фінішній прямій до здоров’я. Як тільки ми з донечкою потрапили додому, то негайно зайнялися оформленням її документів, бо одразу після пологів було не до паперової тяганини. Дочкине свідчення про народження ми отримали без жодних проблем, а з пропискою дитини з’явилися певні складнощі. Ми з чоловіком живемо у квартирі, яка за документами належить його матері, яка не дозволяє в ній прописувати нашу доньку.
Я не претендую на київську прописку, а ось моїй дитині вона потрібна хоча б для того, щоб я могла оформити на неї допомогу і стати в дитсадок на чергу. На всі мої закиди мати чоловіка відповідає лише одне: «Люба, ти як мати, мене маєш зрозуміти. У мого сина може бути мільйон таких як ти і я не знаю, скільки ви проживете разом, адже у вас поспішний шлюб. Може вже через місяць твоєї ноги в моєму домі не буде, а потім мені доведеться бігати судами, щоб тебе з твоєю дитиною виписати. Воно мені потрібне? Ви спочатку проживіть разом хоча б років п’ять, а потім ми про прописку вже розмовлятимемо з тобою». Я не можу прописати свою малечу у своїх батьків, тому що вони живуть дуже далеко від Києва, а моя донька ще дуже слабка, щоб витримати переліт.
Я чудово розумію, що це рішення про те прописувати внучку чи ні приймати тільки свекрухи, спасибі їй хоча б за те, що вона нас пустила жити в квартирі і нам не доводиться блукати чужими кутами. Чоловік вирішив не встрявати у наші розбірки, а тому тримає нейтралітет. Однак двуличче свекрухи дуже мене ображає, адже на перший погляд бабуся душі не чає у онучці, а ось з іншого боку, вона байдужа до долі нашої дівчинки. Мені іноді здається, що це квартирне питання може зруйнувати наші стосунки з чоловіком. Може розумніше зробити вигляд, що все нормально і трохи почекати час і подивитися, як свекруха поводитиметься далі? А може подумати про те, що в першу чергу я мати і зобов’язана діяти на користь своєї дитини, а виходячи з цього, мені необхідно набратися хоробрості, натиснути на чоловіка і змусити його зробити нашій дитині прописку.