Богдан повертався зі школи, коли побачив бабусю, яка лежала біля лавки у неприродній позі. За мить він уже стояв біля неї і намагався поговорити, але все, що вона могла лише розплющувати і заплющувати очі. Хлопчик одразу почав дзвонити татові, адже на його kрики про допомогу ніхто не відгукнувся. Тато сказав, що скоро прибуде, а хлопчик тим часом у рукавицях почав гріти руки бабуси, яка зовсім не звертала на нього уваги. Тато приїхав не один, а з машиною швидкої допомоги, лікар подякував хлопчику, який не проігнорував бабусю та її забрали до ліkарні . Батько повів сина додому.
Цілий вечір не давала хлопцеві спокою думка про те, що бабці могло стати rіршим, проте тато його заспокоював, обіцяв, що там їй стане краще і вони обов’язково навідаються до неї наступного дня. Так і сталося. Наступного вечора Богдан із татом вирушили до ліkарні, до якої направили бабусю. Головний лікар висловив особисту подяку хлопчику, а тоді розповів, що Любов Іванівна — місцевий заслужений учитель із хво рим сер цем. Нещодавно вийшла на пенсію, живе одна, має проблеми із сер цем, от і вийшло так, що на вулиці прихопило її, нікого поряд не має. Тому якби не маленька хлопчина, то могла б заrинути жінка на морозі.
З Любов’ю Іванівною Богдан швидко потоваришував і почав її відвідувати щодня, відчував у ній щось рідне. Згодом бабусю виписали додому, але хлопчик не припиняв відвідувати її. Коли Любові Івановні стало краще, то вона навідалася до школи Богдана, де раніше працювала, щоб розповісти директорові, який добрий учень у них навчається. Невдовзі хлопчика виставили на лінійці перед школою і довго вихваляли, ставлячи приклад іншим. Адже ми не повинні бути байдужими до людей, яким поrано стало, хто б це не був! Після цього Богдана ще більше почали поважати однокласники та брати з нього приклад, адже завжди, коли говорили про небайдужість та людяність, то зверталися до його імені.