Марина Петрівна, закінчивши свої справи, вийшла на подвір’я, сіла на лаву і замислилась. Три роки, як вдо ва, діти мешкають у місті. Дзвонять щодня, але приїжджають не так часто. На Новий рік, на її День народження, і влітку у вихідні іноді. А Марина любить, коли в хаті шумно, весело, коли онуки гасають по хаті. Замислившись, вона не помітила, як до неї підійшов чоловік. Вона здригнулася, коли він заговорив. – Перепрошую, що наляkав вас, шановна Марино Петрівно. Я Матвій Миронович. Із сусіднього села. Рік як удівець. Про вас мені ваша сусідка Катерина розповіла. А я хочу одружитися.
Я дивлюся, правду про вас розповідала Катерина, ви справді чудова господиня. У вас всюди порядок. І скрізь. Мені казали, що ви готуєте смачно, але це ми потім перевіримо. Я знаю, що у вас діти. Але вони у місті. Я не люблю, коли в домі багато людей, не люблю галасу. Своїх онуків не пускаю до себе. Ми можемо жити у вашому будинку, а мій будинок здавати. Зайві гроші не завадять. А у вас будинок міцний, все зроблено на совість. – Будинок гарний, бо господар у ньому був добрий. Я за ним, як за кам’яною стіною, почувала себе. Кохали ми один одного сильно.
– Ви мені теж подобаєтесь. Ось тільки вам потрібно трохи схуднути, щоб на людях не соромно було з’являтися. – Мені моя фігура подобається. І чоловікові моєму подобалася. Коли, по молодості була худою, він казав, що це добре, бо він може мене носити на руках. І носив. Коли з віком я погладшала, він казав, що є за що триматися. Мій Льоша любив мене всяку. Мене всю! А не тільки мою фігуру. Воно, звичайно, без чоловіка на селі важко. Але вас у себе в чоловіках я бачити взагалі не бажаю. Тож йдіть шукати собі дружину в іншому місці…