Ми з чоловіком, після одруження жили в моїй квартирі, успадкованій від бабусі. Потім придбали собі двокімнатну квартиру в іпотеку. На святкуванні тридцятиріччя золовки, свекруха промовила тост: – Ми вирішили, що наш син подарує сестрі одну зі своїх двох квартир! Золовка теж не промовчала: – Я нову хочу! Коли ви звільните її. Я подивилася на чоловіка. Той мовчав. Мабуть, уже дав своє добро. Довелося відповісти самій. – Квартиру треба заслужити. Зароби сама. А наших квартир тобі не бачити. Вони стануть у нагоді моїм дітям.
– Але ж мій син відремонтував обидві квартири. Значить, і інша квартира належить йому. В нас власністю чоловік розпоряджається. Ти зобов’язана погодитись з цим правилом, якщо хочеш залишатися членом нашої родини. Я знову глянула на чоловіка. Той мовчки, “набравши в рот води” і дивився в тарілку. – А хто буде розпоряджатися власністю золовки? Адже в неї немає чоловіка, – сказала я. – Її батько, з права старшинства. – Я щось не чую, щоб старший у вашій родині хоч щось сказав. Втім – це несуттєво. Щоб ваш чоловік не сказав, це не матиме жодного значення, – сказала я і додала, звертаючись до чоловіка, – а ти що мовчиш.
– Мама права, – промимрив він. – Ну, значить так. Бабусиної квартири вам не бачити, а загальну можемо поділити. Ось зі своєю половиною ти можеш робити, що хочеш! – сказала я чоловікові. Тут ці халявники стали зви нувачувати мене в жа дібності, а свекруха надумала мене наляkати: – Мій син повертається до нас! А тобі немає місця у нас у родині! Вона запитливо подивилася на сина. Той кивнув на знак згоди. Більшого убо жества я в житті не бачила. – Забирайте його на здоров’я. Залишатися з сім’єю халявщиків я сама не бажаю, – відповіла я і покинула збіговисько цієї родини.