– Дітей, Ніночко, треба виховувати, коли вони під стіл пішки ходять. Коли виростуть, пізно буде, — вчила її свекруха Світлана Семенівна. От і виховували Ніна з Антоном у дітях працьовитість, людяність, господарські якості. Нині їхній первісток із дружиною живе в іншому місті. Дзвонить часто, а от приїжджає рідко. А як приїде, то відразу ж починає батькові допомагати, ніби хоче разом усі справи переробити. А от щоб розповісти про своє життя, так ні. Відверчується словами: – Все добре. І молодша, Карина, заміжня. Живе ближче до батьків, частіше відвідує. Ніна думала, що з дочкою має близькі стосунки.
Ось тільки і з її боку мати не відчуває душевності у стосунках. Але про своє життя теж обмежується словами: “Все нормально”. У Ніни склалося таке враження, що діти приїжджають до них, щоб тільки допомогти з господарством, щоб їх батьки ледарем не порахували. “Може це через те, що ми до них надто суворі? Не хочуть засмучувати, тому не діляться своїми проблемами? Боя ться? Люблять, поважають, але боя ться. Поrано це, дуже поrано!”, подумалося Ніні. – Антоне, давай дітей до нас у гості покличемо. На шашлики. І умову поставимо – жодної роботи! Пам’ятаєш, адже ми з тобою, приїжджаючи до Світлани Семенівни, мріяли про відпочинок.
А тепер ми самі замість відпочинку змушуємо дітей працювати. Я думаю це поrано! Вони, звісно, приїжджають, допомагають. Але ж нам не лише їхня допомога потрібна. Антон подумав над словами дружини та погодився з її пропозицією… Тепер їхні діти набагато частіше відвідують батьків. Якщо й необхідно в чомусь допомогти батькам, то з усім справляються швидко. А потім сидять у альтанці, пісні співають, у карти перекидаються. Син став частіше ділитися своїми проблемами із батьком, а донька з матір’ю. Ніна не натішиться, бачачи зміну у відносинах із дітьми… Любов і повага, без довіри, не дуже й допомагають.