Ми проста робоча сім’я. Дочка у нас красуня. Закінчила університет. Влаштувалась на роботу. У двадцять п’ять років вийшла заміж. За мажора, так здається, називають розпещених синочків багатеньких батьків. Я попереджала доньку, що нічого хорошого з цього мезальянсу не вийде. Та хіба молодь зараз старших слухає. Призначили день весілля. Добре хоч після РАГСу нас, “старих”, відправили додому. Нині у них мода така, на весіллі гуляє лише молодь. І слава Богу. Не дуже мені й хотілося сидіти поруч із цими вгодованими харями… Як і передбачала, вже за півроку шлюб дочки розпався.
Вона повернулася додому. Свого нічого в них не було, тому розлу чилися без тяганини. Переїхавши назад до нас, дочка зайняла диван і підвестися з нього не хоче. На роботу не ходить, надвір не хоче. Тільки обкладеться їжею і лежить на дивані. За два місяці набрала десять кілограмів. – Дочко! Ти б вийшла, прогулялася, з подружками зустрілася б, роботу собі пошукала б, — кажу я їй. З колишнього місця роботи звільнилася, коли вийшла заміж за свого “принца”. – У мене сил немає, щось робити. Я маю відпочити, подумати, упорядкувати думки. І взагалі, адже я тільки розлу чилася, — заявляє дочка.
Нічого собі тільки що?! Три місяці вже минуло! Порадилася з подругами, запитала: “Як розбурхати дочку?”. Кажуть, це у неї деnресія. Потрібно, мовляв, звертатися до nсихолога. Яка така депресія? Ми молодими не були? Хлопці нас не кидали? Ну можна пожуритися тиждень. Але вже третій місяць кінчається! Я їй і мати, і психолог. Сама приведу дочку до тями. Щодня, йдучи на роботу, зіштовхую її з дивана. Солодкого їй не купую і грошей на кишенькові витрати не даю. Посадила її на кефір та сухарі. Нема чого їй на порося перетворюватися. А виникатиме, налякаю, що з дому прожену. Досить вже нісенітницею му читися. Час і за ум взятися.