Коли багато років тому я зібралася на заробітки до Італії, доньки почали вмовляти, щоб квартиру на них оформила. Я тоді не запідозрила в цьому проханні ніякої каверзи, адже було не зрозуміло на який проміжок часу я їду, потрібно було при цьому оплачувати комуналку і таке інше. Я одразу підписала всі документи та зі спокійною совістю відбула на чужину. Там я заробляла, деяку частину грошей збирала собі на старість, щоб ні від кого не залежати, але більшу частину надсилала донькам.
Завдяки цим грошам вони змогли непогано влаштуватися у житті. Вони обидві вже були заміжні, зробили ремонт у своїх квартирах, обзавелися машинами. Я особисто вважаю, що свій батьківський обов’язок щодо них виконала. Ось недавно я відчула, що втомилася вже працювати, адже вже років сім намагаюся не шкодуючи себе. З’явилося в мене бажання повернутися на батьківщину, але коли я розповіла про це своїм дівчаткам, виявилося, що на батьківщині на мене не чекають:
– Мам, але у свою квартиру ти повернути не зможеш, ми з Настею вирішили, що продамо її, адже потрібні гроші зараз. Моя сім’я планує придбання дачі, а Настя хоче оновити машину. Сподіваюся, що ти маєш гроші, щоб придбати собі житло. Чесно кажучи, після таких слів просто кілька хвилин сиділа і не рухалася. Ось такого повороту я зовсім не очікувала. Ось як мені після цього до них ставитися?