Моя донька Наташа вже багато років заміжня. У неї з чоловіком двоє дітей – хлопчик та дівчинка. Коли молодята одружилися, то переїхали до квартири, яку ми подарували своїй доньці на повноліття. До декрету Наталя працювала у великій фірмі. Отримувала досить пристойні гроші. Зять теж працював, але отримував менше доньки. Він не мав своєї квартири, а батьки його жили на околиці. Можна сказати, і спадщини в нього не було. Коротше кажучи, ось уже 6-й рік вони живуть усім своїм сімейством у маленькій однокімнатній квартирі. Коли друга дитина була на підході, діти думали про розширення.
Хотіли продати однушку, і взяти квартиру більше в іпотеку. Але тут зять залишився без роботи. Знайти щось нове у нашому місті практично неможливо, тож питання з купівлею житла відійшло на другий план. На початку осені зять заявив, що їм треба переїжджати. Мовляв, у цьому місті жодних перспектив, треба рухатись далі. Його мета – столиця. Він запропонував продати цю однокімнатну квартиру, зняти в столиці житло, а потім думати вже про власну квартиру. Але моя донька відмовила. Це ж її квартира. Чому це вона має продавати своє майно заради якихось туманних цілей?
І Олег вирішив піти на крайні заходи: чи продаєш, чи розлу чення. Коли дочка розповіла мені про свої переживання, я одразу сказала, щоб вона розлу чалася. -Але дітям потрібен батько! – Вічно повторювала моя донька. Нещодавно моя донька знайшла гарну роботу. Начальникам вона дуже подобається і їй незабаром точно запропонують підвищення. Тож тим більше їхати немає сенсу. Зараз зять почекав із розлученням, але їхати все одно вирішив. Каже, зніме квартиру, влаштується на роботу, а дружина поки що подумає: може й продасть квартиру. Що коїться в їхніх головах – я гадки не маю. Як би там не було, це їхнє життя, і вирішувати лише їм.