2 роки тому мій син Іван зв’язав себе узами шлюбу. Як весільний подарунок ми подарували йому ключі від квартири. Взяли ми цю квартиру в іпотеку, і оформили її, звичайно ж, на себе: адже невістку ми майже не знаємо. Молоді пожили в цій квартирі лише рік і з’їхали. Іван заявив, що в цьому були ви нні лише ми, адже набридли їм постійними докорами: мовляв, ми скаржилися на них за те, що вони не дзвонили нам і не повідомляли, що вони роблять щодо свого життя, чи збираються іноді платити за квартиру. і т.п.
Один комплект ключів від квартири завжди мали ми. Я часто заходила до них у гості, і щоразу була в жа ху від того безладу, який творився всередині: холодильник вічно порожній, не прибрано, не помито, не випрано. Звичайно, я почувала себе обра женою, тому й висловлювала невістці все те, що про неї думала.
І ось вранці однієї суботи Іван заявився до нас, кинув ключі на стіл і сказав, мовляв, дякую, з нас вистачить, більше ми жити в цій квартирі не будемо. І в чому ми з чоловіком ви нні? У тому, що іноді просили платити за квартиру. Що не могли терпіти той безлад, який вони влаштовувалі у нашій квартирі? Подумаєш, квартира не була записана на них! Так якби вони поводилися відповідно, може, ми й переписали…