Я з тих жінок, які вважають своїм святим обов’язком допомагати дітям до кінця життя. Я маю дві доньки, я давно вдова – тому й вирішила їхати за кордон, щоб заробити грошей і відправляти на батьківщину. Доньки давно вже дорослі, живуть окремо. Старшій дуже пощастило в особистому житті: чоловік – розумник та красень, добре заробляє, у них власний будинок, машина, виховують сина. Я впевнена, що Анна має все, і на роботу вона ходить чисто для себе, а не для того, щоб заробити грошей. А ось Оксані, молодшій, не пощастило. Вона одружилася, переїхала до чоловіка. Свекри виділили їм кімнату, але кухня та все інше у них спільне.
Свекруха не втрачає можливості, щоб не дорікнути моїй дочці в тому, яка вона поrана господиня. Перші 5 років за кордоном я відкладала кожну копійку, щоб витягнути свою молодшу з цього становища. Коли нагромадилася потрібна сума, я купила Оксані квартиру. Вона була на сьомому небі від щастя. Квартира знаходилася в хорошому районі, школа та садки були поряд. А у неї троє дітей – це найважливіше. А троячка їм якраз. Єдине, що бен тежило Оксану, це відсутність гарного ремонту. Я була змушена залишитись ще трохи, щоб допомогти доньці і в цьому питанні.
У мене завжди була така схема: я заробляла 800 євро, 500 відправляла Оксані, 200 залишала собі, 50 відправляла Ганні, щоб вона не думала, що я про неї забула. Ось тільки засмучує мене один факт. З того часу, як я в Італії, доньки перестали між собою спілкуватися. Коли питаю в Оксани про Ганну, вона одразу каже, мовляв, а я звідки знаю, дзвони їй і питай – і навпаки. Але як так можна? Вони ж живуть в одному місті, найрідніші один одному люди – і їм нач хати один на одного? Сиджу і думаю: можливо, саме я ви нна у цій ситуації, хоч і робила все, що могла.